— Слухаю тебе, Цирі.
Матінка Неннеке сиділа за столом, склавши на стільниці поперед себе натруджені жилаві руки. Осередок спокою й милостивої мудрості, справжнє втілення великої богині Мелітеле. Та в її погляді Цирі бачила ту серйозну суворість, котра навіть саму грізну Креве змусила би знічено опустити голову.
— Тож що трапилось? Розповідай.
Цирі шморгнула носом й одразу скривилася: боляче. Котрась із дівчат, чи то Еурнейд, чи то Катьє — у темряві дорміторії важко було розгледіти, — в’їхала їй у носа ліктем так, що аж в очах потемніло. Проте сама Цирі в боргу не лишилася: повалила кривдницю на підлогу та встигла відсипати з добрий десяток стусанів, поки не надбігли старші послушниці й не розтягли їх, наче шалених березневих котів. Шкодувала лише про одне — що не було під рукою вірного тренувального меча. З ним змогла би показати тим дівчатиськам, де мантикори зимують! Саме на те її вчили в Каер Морхені. Але й кулаками та колінами, як вважала, впоралася на славу. Геральт з дядечком Весеміром могли би нею пишатися.
— Цирі, я все ще чекаю на твою розповідь.
Матінка вдивлялася їй у вічі так пильно, аж у потилиці починало свербіти.
— Та наче ви самі не знаєте, — огризнулася, відвівши погляд.
— Цирі, дитинко, — матінка підвелася з-за столу, підійшла ближче, поклала їй руку на плече. — Я ж тобі не ворог. Але мусиш мені розповісти сама.
Цирі натужно засопіла, закусила губу. Засовгалася на ослоні.
— Вони перші почали, — пробурмотіла.
— То ти щось говориш, чи то муха кашляє? Голосніше, дитино, бо я вже стара й недочуваю.
Губи Цирі здригнулися в посмішці. Може матінці Неннеке й була купа років, і обличчя в неї було зовсім зморщене, а волосся — цілком сиве, та на слух чи здоров’я загалом вона не могла пожалітися.
— Перші почали, кажу, — повторила вона голосніше. — Обзивалися, штурхалися і взагалі поводилися як… — довелося помізкувати, щоб дібрати потрібне слово, — як свинота!
— Правда?
— А що, не вірите?
У розпалі емоцій хотіла ображено зістрибнути з ослона й вибігти геть, проте рука на плечі лагідно втримала її на місці.
— Вірю. Що казали?
Цирі знову засовгалася на місці. Відчула, як до щік приливає кров. Соромно було згадувати й повторювати ту розмову, що відбулася в дорміторії.
— На пані Йенніфер наговорювали, — стиснувши кулаки, нехотя відповіла вона. — Називали її блудницею і казали, що я теж стану такою, як буду й далі в неї навчатись. Але ж то неправда, матінко! Неправда! Нащо вони таке казали? Я просто мусила…
— Тихше, дитинко, — настоятелька заспокійливо погладила її по спині, — ти до Йенніфер дуже прихильна й тому тебе ранить, коли про неї говорять недобре… — на мить вона змовкла, наче задумалась. — О, а ось і вона.
Попри те, що матінка скаржилася на недочування, квапливий стукіт підборів по коридору вона почула першою. У тому, хто поспішає до них, не було жодного сумніву: лише одна мешканка Елландерського храму носила взуття, яке так голосно цокотіло.

Отредактировано Цири (26.03.22 00:54)

З кожним дзвінким кроком, що все ближче лунав із коридору, серце Цирі гупало все гучніше. Хвилювання від думок про зустріч з чародійкою стискало горло. Йенніфер була єдиною, хто міг урятувати її від цієї неприємної розмови й нотацій матінки Неннеке. Проте навряд чи зрадіє, почувши, що її опікуванка знову втягнулася в бійку.
Цирі й сама знала, що така поведінка майбутній чародійці не личить. Махати кулаками й гамселити кривдників — то для п’яниць у шинку. Справжній майстрині магії досить одного слова, а часом і погляду, щоб звести нанівець будь-яку суперечку.
Та їй те мистецтво наразі не вдавалося.
Вона здригнулася, зачувши голос опікунки. Озирнулася, щоб дізнатися, наскільки та сердита, бо тон її був таким крижаним, що й вода у глеку стала льодом.
Матінка Неннеке міцніше стиснула її плече, змусивши залишитися на місці.
— Тут, Йенніфер, — не менш прохолодно відповіла вона, — коїться результат твоєї науки. І твоєї методи. Ти ізолювала її від інших вихованок. Вбила їй у голову всілякі думки про те, що вона інша. Особлива, краща за них. І ось, маєш наслідок.
Неннеке виразно кивнула в бік Цирі, на мить затримала погляд на її розбитому носі. Цирі шморгнула і скривилася: досі боліло. Певно, розпухне і посиніє, наче бульба. Оце буде краса…
— То неправда! — звільнившись від на диво міцної руки настоятельки, все ж підвелася, винувато зиркнула на чародійку. — Нащо ви таке кажете, матінко? Пані Йенніфер ні в чому не винна. То все вони, все дівчата! Бо вони дурепи немиті й заздрять мені!

Хоча Цирі й боялася, що Йенніфер стане на бік матінки Неннеке, лаятиме за бійку, глибоко в душі вона знала, на чиєму боці чародійка буде завжди. І це не мало жодного стосунку до того факту, що між Йенніфер і настоятелькою злагоди не було ніколи, що вони вічно наче блискавиці одна в одну метали поглядами.
А тому, коли опікунка затребувала негайно розповісти про все, що трапилося, у деталях, Цирі ні на мить не завагалася.
Слова самі злітали з її язика, часом навіть гіркі та жалючі, поки вона вже вдруге у цій кімнаті оповідала про те, як інші послушниці прискіпалися до неї й почали під’юджувати. Матінка Неннеке, на диво, не перебивала й не спиняла її розпалу, тільки супила сиві брови, вдруге слухаючи ту історію.
Розповіла про все, тільки пропустила той шматочок, де вони говорили про блудниць. Було соромно згадувати про таке в присутності Йенніфер. Не хотілось, аби вона подумала, що Цирі в ті розмови теж вірить, чи що. Як вважала, решти розповіді було достатньо, щоб зрозуміти, що її вини в зачині тієї бійки не було, що то дівки хотіли до когось вчепитися й обрали її.
Бо вона таки справді була іншою, і знала про це. Давно знала. Навіть без магічної науки опікунки.
Йенніфер, дослухавши, зробила доречний висновок, на який Цирі сподівалася. І це викликало в неї усмішку. Матінка Неннеке, натомість, насупилася ще більше.
— Здається, ми маємо кардинальні відмінності в баченні доцільних систем виховання, Йенніфер, — мовила вона суворо, і вкотре блиснула поглядом, яким могла би спопелити навіть василіска. Проте не чародійку. — Я довго мирилася з твоєю присутністю і твоїми… примхами. І все заради цієї дитини. І заради того, хто за неї просив.
Цирі так закотила очі, що мало не побачила, що там у неї коїться за спиною. Стільки вже разів у розмовах спливала тінь Геральта, і жодного разу при ній матінка чи Йенніфер не вживали його імені. Наче вона й так не здогадалася, про кого йдеться.
— Щодо цих відмінностей, як бачу, — продовжила вона, — компромісу ми не знайдемо.
— А може не треба його шукати? — встрягла Цирі, плюнувши на всяку ввічливість і повагу до старших. — Може мені того вашого виховання і не треба? Може я хочу, аби мене виховувала пані Йенніфер, саме так, як їй до вподоби. Бо мені воно теж до вподоби.
Їй, направду, украй остогиділи нудні лекції старших послушниць, обов’язкова робота на городі й годівля курей. А понад усе — постійні молитви, які возносили великій Мелітеле по триста разів на день. Цирі ще жодного разу не спостерігала, щоб богиня відповідала, а тому сумнівалася, що ті молитви взагалі можуть дати якийсь результат.
— Що ж, — Неннеке скорботно похитала головою, — бачу, ти добре налаштувала її на свій лад. Тож маю запитати тебе, Йенніфер, серйозно й усього раз: ти вважаєш, що для Цирі немає сенсу вчитися при храмі?

Отредактировано Цири (13.04.22 20:30)

У тому, як матінка Неннеке підвелася і вийшла — важко й повільно, наче раптом тягар усіх прожитих років разом навалився на її старечі плечі, — було щось гірке та палюче.
Серце Цирі стислося від жалю.
Здавалося, то не настоятелька йде з кімнати — то щось істотне зникає з її життя. Щось важливе, що було його частиною так довго, що стало вже ледь помітним, ледь усвідомлюваним. Вона ще не повною мірою розуміла, що то було, що саме вона втрачала. Проте відчуття втрати вже болісно пульсувало в грудях.
Щось минало.
Але й щось мало початись.
Вона винувато глянула на чародійку. Через ту дурнувату бійку вони тепер мали їхати з храму. Чи, може, не через бійку, а через те, що вона наговорила матінці, не втримавши язика. Вона лиш хотіла бути чесною, сказати, що думає про ситуацію і захистити Йенніфер перед настоятелькою… Та вийшло щось зовсім протилежне.
— Пані Йенніфер, — підвівшись, вона попленталася слідом за опікункою, — чи нам обов’язково їхати? Може, ми би якось ще раз поговорили з матінкою… Я могла би попросити в неї пробачення.
Тут вона шморгнула носом, бо дуже не хотіла обіцяти те, чого не хотіла робити. Проте обставини вимагали бути рішучою і вибирати між двома лихами: потребою переступити через свою гордість і необхідністю полишити храм, що за кілька років став для неї справжнім домом.
Зітхнула, зібравшись із силами, і промовила:
— Навіть… у тих дуреп попросила би пробачення, якби треба було.
Ці слова далися їй зовсім нелегко. Довелося ковтнути і свою знамениту лев’ячу гордість, що дісталася їй від бабусі, й образу, яку вона затаїла на колишніх товаришок, і навіть ту самовпевненість, яку постійно намагалася демонструвати своїй наставниці, щоб довести, що достатньо доросла.
Ковтнула навіть своє небажання зізнаватися, що їй страшно.
— Пані Йенніфер, — голос її звучав зовсім мізерно, так, наче ось-ось заплаче, — я зовсім не хочу нікуди їхати. Мені тут добре, навіть якщо часом сваримося з дівчатами. А як воно буде, там у твоїй чародійській школі, я не знаю. Я… я боюся того, що там чекає на мене.

Усе було марно. Жодні з тих слів і обіцянок, що Цирі з таким надривом із себе видушила, не могли змінити ситуацію. Вони навіть не мали вже жодного значення, бо і Йенніфер, і матінка Неннеке, вочевидь, прийняли рішення, кожна зі свого боку, ще до того, як ті необережні слова зірвалися в Цирі з язика.
Їхній від’їзд уже давно маячив десь на небокраї, нависав сіруватою дощовою хмарою понад елландерськими полями. Пробігав непомітною тінню між рядками стародавніх і неймовірно нудних письмен, які вони з Йенніфер читали, і стугнів під ногами щоразу, коли  Цирі намагалася зачерпнути Сили з водної жили, як навчала її чародійка. Він лунав у тихому шелесті розмов, що враз змовкали, щойно вона заходила до кімнати, і відчувався у поглядах, які їй дарували колишні товаришки й навіть старші послушниці.
Так, їхній від’їзд видавався тепер вже давно невідворотним. Дороги назад не було.
Лишилося тільки зібрати свої нечисленні речі… і попрощатися.
Проте у Йенніфер, здавалося, були інші плани.
— Чому до гаю? — здивовано запитала Цирі, дрібочучи вслід за чародійкою, та майже одразу сама знайшла відповідь у своїх спогадах.
То було місце, у якому вони удвох проводили, мабуть, найбільше часу з усіх доступних їм закутків храму. Місце, де Цирі отримала свій перший урок магічної науки. Де продовжувала вчитися, зазнавала невдач, раділа досягненням. То було, направду, їхнє місце.
«Хоче найперше з ним попрощатися. З гаєм тобто», — зрозуміла вона.
Далі йшла тихо й замислено, не підводячи погляду від своїх черевиків. Їй уже кілька разів доводилося залишати місце, яке було для неї домом: Цінтру, Заріччя, Каер Морхен. Тепер — Елландер. Щоразу її життя разюче змінювалося, від княжни до бездомної сирітки, від відьмачки до вихованки храму й майбутньої чародійки.
У тому, що зміни прийдуть знову, вона навіть не сумнівалася. Проте не знала, якими вони будуть. Чи в Аретузі її справді приймуть. Чи знайде вона там нових товаришок. Чи зможе бачитися з Йенніфер і продовжувати в неї навчатися. І чи ще побачить коли Геральта.
Ті питання вирували в її голові, наче сполохана зграйка курчат.
— Скажи, пані Йенніфер, ти теж сумуватимеш за храмом? — нарешті, зібравшись з думками, наважилася запитати вона. — За тим, як нам тут жилося. Як ми вчилися тільки удвох… Скажи, чи в тій твоїй школі справды буде краще, ніж тут?

Тут, на їхній галявині, все було настільки добре вивчене і знайоме, що Цирі могла б із заплющеними очима вказати, де найліпше стелити килимок — де найрівніша земля, без горбків і коріння, де близько розташована прихована під землю жила, з якої можна черпати, щоб продовжувати навчання. І де саме його постелить Йенніфер.
Вона сіла на запрошення чародійки, лагідно провела долонею по м’якій тканині. У голові трохи паморочилося. Чи то так п’янив терпкий запах зігрітого сонцем різнотрав’я, чи то роз’юшений ніс давався взнаки. Цирі заплющила очі, вдихнула глибоко, спостерігаючи, як рожеве світло пробивається крізь повіки, і як у ньому танцюю дрібні ефимерні закарлючки, схожі на хробачків.
За ті два роки їхні життя справді змінилися так, що й не впізнати. Важко було повірити, що попервах вона терпіти не могла чародійку, жахливо ревнувала її до Геральта, якого тут навіть поряд не було, тихо заздрила її вроді і таланту й узагалі задумала від неї втекти. Проте крок за кроком, слово за словом і дія зі дією, вони знайшли спільну мову. І тепер Цирі вже життя свого не уявляла без Йенніфер.
Чародійка нечасто звала її донечкою, однак Цирі відчувала, що відносини, які встановилися між ними двома, були не менш близькими, а може й ближчими, ніж між нею і  матір’ю, образ якої вона зараз вже навіть ледве могла пригадати. Сама вона взагалі ніколи не звала Йенніфер мамою вголос. Але подумки…
«Я знаю, що ти часом підслуховуєш мої думки, мамусю, — усе ще не розплющивши очей, думала вона, — і тому інколи я так з тобою розмовляю, бо не знаю, чи можна говорити вголос те, що я думаю».
З боку лісу з гучним шелестом сивих крилець здійнялася зграйка пташок. Цирі здригнулася, ніби за комір їй лийнули крижаної води.
«То ж усього пташки, дурепо…» — запевнила вона себе.
— Я дуже рада, що ти не думаєш мене покинути, коли я таки піду вже до тієї школи, — посміхнулася, — бо я трохи боялася, що, може, була тобі тягарем і погано вчилася. І тому ти хочеш нарешті мене позбутися.
Вона знала, що то неправда, була в тому впевнена, але мусила трохи пожартувати, щоб розвіяти той дивний холод, що пройшовся їй по спині.
— Скажи, чи багато з учениць тої вашої Аретузи підпалювали сарайчики?

Коли Йенніфер зайшлася дзвінким сміхом, Цирі глянула на неї трохи здивовано. Їй ніколи не доводилося бачити, як чародійка плаче, і вкрай рідко щастило спостерегти, як вона сміється. Інші могли скільки завгодно казати, що все це тому, що такі, як вона — могутні адептки магії, — черстві та бездушні, майже нелюдяні істоти, проте Цирі знала правду.
Знала, що кожна найменша іскорка почуттів, що проблискувала в її очах чи скрадалася в кутиках губ, вартувала значно більше, ніж гучний сміх абощо. Адже була направду щирою і здіймалася від самого серця.
Цирі теж посміхнулася. Історія про фонтан з вином була справді кумедною, особливо тому, що цей бешкет вчинили не якісь там учениці, а цілком дорослі — аж надто дорослі, якщо правдою було те, що поза спиною шепотіли про Йенніфер, — чародійки.
Проте її посмішка потрохи зів’яла, коли мова зайшла про те, що та доросла бешкетниця Маргарита, якої Цирі ще не знала, піклуватиметься про її навчання. Вона ж бо сподівалася, що тією справою займатиметься сама Йенніфер. І зовсім не думала, що заради навчання у школі дійсно доведеться розлучитися з опікункою.
Те, що чародійка обіцяла поселитися поряд, анітрохи не втішало.
Бо то була би зовсім інша ситуація, цілком відмінна від тієї, яку вони мали тут, в Елландері, коли могли проводити разом у своїх справах цілісінькі дні. І навіть уночі Цирі дозволялося спати в покоях Йенніфер, а не в спільній з іншими послушницями дорміторії.
Бо то було би як поїхати взимку на Скелліге. Проста гостина, після якої треба знову повертатися до звичного життя.
Вона наморщила носа, відчуваючи невдоволення, і скривилася від болю, про який уже й думати забула. Аретуза здавалася їй усе менш і менш привабливою. Ще й тому, що розташовувалася надто далеко від Каер Морхену: поворушивши мізками, вона пригадала, що Горс Велен від відьмачої фортеці десь на півночі Синіх гір відділяли сотні й сотні верст.
Аби трохи відволіктися від свого жалю, зазирнула до кошика, який Йенніфер прихопила із собою.
— Не бувала в Горс Велені, — відповіла, витягши з-поміж припасів скибку хліба і шматочок сиру, — зате бувала в Настрозі, — пригадала свою першу й останню подорож до Вердену, коли нахабно втекла від свого ймовірного нареченого й уперше зустрілася з Геральтом, — і в Брокілоні… А ще на Скелліге.
Поклавши сир поверх хліба, обережно вгризлася в скибку, щоб не розтривожити свій побитий ніс, який моментами прострілювало неприємними відчуттями. Ретельно прожувала й тільки після того, як ковтнула, щоб не наразитися на нотацію за те, що говорить з набитим ротом, спитала:
— А ти бувала колись на Скелліге, пані Йенніфер?
Думки дикими лошаками понеслися у бік того, про що вона вже деякий час міркувала, але все боялася спитати. Ярре казав, що скоро знову буде війна, і вона йому вірила, бо він був розумний хлопець. А ще чесний, тож не став би їй брехати.
— Я подумала, що, може, якби знову почалася війна і в Аретузі виявилося недостатньо безпечно… ми могли би туди поїхати. До дядька Краха. Він би нас прийняв. І точно сподобався би тобі!

Цирі не знала, що й думати тепер. Ярре казав упевнено, що війна точно буде. А Йенніфер, як здавалося, була протилежної думки. Чи, може, просто не хотіла її страхати? Без сумніву, свідома була про всі ті нічні жахи, що лишило по собі в її пам’яті захоплення Цинтри.
Хай там як, а тепер Цирі була старша, аніж тоді. Сильніша, розумніша, майстерніша. Тепер вона знала відьмачі прийоми й деякі чари. Тепер вона здатна була захистити від усяких там страшних чорних лицарів не тільки себе, а й тих, хто їй дорогий.
Навіть Йенніфер, якби вона того потребувала.
Цирі посміхнулася цим думкам, ретельно вгризлася у свій хліб із сиром. Вслухалась у спогади чародійки про Скелліге.
Так, вона острови теж такими пам’ятала — холод, що жваво кусав за щоки, примушуючи їх рясно червоніти, наче від сорому, і вічний шум моря довкола. А ще — засніжені схили, з яких можна стрімголов мчати на санчатах або й навіть на дупі. І зледенілі озера, по яким можна гасати на ковзанах, наче вітер.
Рішення Йенніфер виявилося несподіваним. Цирі навіть очима покліпала й нишком ущипнула себе за руку, аби переконатися, що не задрімала й це їй не наснилося. Але ж ні — місце щипка запекло, розмова була реальною.
— Правда? — оговтавшись, вона з ентузіазмом зіскочила з місця, наче хотіла негайно бігти збирати речі, щоб пришвидшити той момент, коли знову опиниться на Скелліге. — Правда поїдемо? Ти не жартуєш зі мною, пані Йенніфер?
Ні, вона не жартувала. Точно не могла з нею про таке жартувати. Цирі бачила в її очах повну серйозність наміру взяти підопічну в таку довгу, але таку бажану подорож.
— Гаразд, добре, — трохи охолонувши після першого запалу, вона знову сіла на місце. — Я тобі допоможу збирати речі, бо в тебе їх багацько, а в мене майже нічого немає. Тільки одяг і меч — та й усе. Але ж чому ми поїдемо через Цидаріс? Хіба не можна, ну, скористатися порталом? Я про них удосталь читала у твоїх книжках. І там написано, що портал — то досить швидкий спосіб пересування. Набагато швидший, ніж коли їхати верхи чи навіть плисти на кораблі.
Вона не проти була більше часу провести з Йенніфер у дорозі, перш ніж розлучитися на порозі Аретузи, проте їй направду хотілося якнайшвидше опинитися на островах, побачити знову дядька Краха і Хьялмара з Керіс. Може навіть знову влаштувати якесь змагання…

Отредактировано Цири (09.07.22 13:09)